На цей матеріал мене надихнула стаття львівського мистецтвознавця Ореста Голубця “Львів’яни сперечаються про “Впевнену”, бо досі мають в голові радянське сміття.” В цій статті автор, вдаючись експресивної лексики, шкодує про неприйняття українським суспільством скульптури Василя Корчового “Впевнена” і звинувачує суспільство у “травмованості тоталітарним минулим”, та “сміттям в голові”.
В.Корчовий. Впевнена.
Я би не хотів довго зупинятись на методах дискусії, які використав шановний пан Орест і рясно використовують його однодумці. Облити опонента брудом, навісити ярлики “травмованого” чи “невігласа” – це давно відомі спекулятивні прийоми, апробовані ще більшовиками. Змінилась хіба що лексика – якщо більшовики звинувачували інакомислячих у “буржуазній ідеології”, тепер в моді звинувачувати в “радянській” або “тоталітарній”.
Зупинюсь на суто естетичному аспекті і висловлю свої особисті думки з приводу. Отже, пан Орест порівнює “Впевнену” з роботами П.Рубенса і Ф,Ботеро, персонажі яких на думку автора також відрізняються “огрядністю”. Погоджусь, “огрядність” є. Але на цьому паралелі закінчуються. Адже огрядність буває різна. Яку саме огрядність оспівують митці?
Подивимось уважніше на роботу П.Рубенса “Три грації”, яку я помістив поруч із “Впевненою”. В чому різниця? Зверніть увагу власне на животи. Попри “огрядність”, животи у Грацій Рубенса дуже навіть підтягнуті, вони не звисають як бурульки, вони справляють цілком здорових і сповнених природної енергії жінок. Натомість в роботі В.Корчового спостерігаємо ретельно відпрацьовані обвислі комплекції, настільки скрупульозно, що вони не можуть не привернути увагу глядача.
Про що говорять ці обвислі форми? Зазвичай про певні патологічні зміни в організмі, які на жаль рано чи пізно приведуть власника до кабінету лікаря або й того гірше – вкоротять йому віку. Звичайно, подібні фігури з вадами не є новиною для мистецтва і, в залежності від контексту, нерідко використовувались або для комічних персонажів (власне гіпертрофовані форми – це одна з основ жанру карикатури, щоправда йдеться саме про нереалістично гіпертрофовані форми), або для героїв трагічних сюжетів.
Але тут маємо певний новаторський підхід. Надаючи назву “Впевнена” без жодного іншого контексту, автор ніби натякає, що патології – це цілком нормально і навіть вартує наслідування. За цим натяком стоїть і більш загальна концепція – концепція миттєвого гедонізму. Персонаж ніби натякає “не варто дбати про свою фігуру, напружуватись з дієтами чи гімнастикою, ловіть кайф від життя поки ловиться, і неважливо що буде далі”.
В українському суспільстві ця концепція доволі популярна. “Pohuy” – з цим гаслом комедіант О.Кошовий виходив на сцену в часи передвиборчої президентської компанії в 2019. Вкласти гроші в асфальтування доріг попри наближення війни, оголосити “день єднання” за тиждень до вторгнення – це також концепція миттєвого гедонізму, концепція невідповідальності за наслідки, яка здобула популярність у більшості українського суспільства і не втратила її навіть під час війни. Корупція навіть на необхідній для фронту продукції – з тієї ж серії. Отримати задоволення тут і зараз, не переймаючись за наслідки.
Це дещо інше ніж гедонізм Вакха чи його Грацій, який є безмежним, і не передвіщає в принципі нічого поганого. Це гедонізм, який усвідомлює свою деструктивність і охоче її приймає. І частина суспільства з цим, звісно, не згодна. Звідси й критика “Впевненої”.
Тепер про мистецький перформанс, який мене особисто засмутив. Офіційно стверджується, що перформанс не був узгоджений ані з організаторами виставки, ані з автором, як було насправді ми поки не знаємо. Але часто трапляється так, що мистецькі твори, щойно вийшли з-під пера автора, починають жити своїм життя за канонами мистецтва і навіть не питаючись волі свого творця. Це і сталось із Впевненою. Вона потрапила на реанімаційний стіл. Миттєвий гедонізм явив глядачеві наслідок. Неочікуваний і неприємний. Якщо це трапилось без згоди автора – щиро співчуваю. Але, на жаль мистецтво – це не тільки про веселе, але й про трагічне, яке інколи виявляється неочікувано для нас, але невідворотними за незримими законами буття.
І насамкінець, питання, яке є найгострішим у суперечках. Чи варто пропагувати миттєвий гедонізм в обвислих формах в місцях, які є загальнодоступними? Тобто не в музеях, куди люди спеціально приходять щоб подивитись різне і можливо суперечливе мистецтво, а в місцях, де люди просто прогулюються і відпочивають і, напевно, не очікують побачити нічого шокуючого?
Гадаю відповідь на це запитання є частиною іншого, більш широкого питання – права на візуальне і акустичне насилля. Саме так – право на насилля. Тобто, включаючи на вулиці музику через гучномовець, чи встановлюючи скульптуру в парку, ви примушуєте громадян відповідно бачити або чути те, що подобається вам, але може не подобатись іншим. Чи маєте ви право це робити?
І ось тут, на мій погляд, митці мають навчитись толерантності. Толерантності до тих, кому їхнє мистецтво не до вподоби. Як би це не було боляче для їхнього самолюбства і амбіцій. Поважати право своїх співгромадян на іншу точку зору, інші естетичні вподобання і, врешті, на простір, вільний від їхнього впливу.
Так, це важко, але цілком можливо. Для цього просто слід розрізняти приватний простір (власну домівку і майстерні), простір для прихильників (галереї, музеї, концертні зали, клуби, театри, території фестивалів), і простір для всіх – вулиці, парки, громадський транспорт. І тонко відчувати – що підходить для будь-якого з цих просторів, що тільки для другого, а що й взагалі краще залишити в першому.
Андрій Бондаренко,
кандидат мистецтвознавства.
Версія статті на сайту “Український інтерес” – https://uain.press/articles/chomu-vpevnena-tse-ne-rubens-1753791
“,
Андрій Бондаренко 