Про рейтинги в освіті

На моїй роботі таки остаточно запровадили рейтингову систему, і стосується вона тепер усього науково-педагогічного персоналу, тобто і викладачів і концертмейстерів.

Система досить складна – різним видам роботи відповідає певна кількість балів, обсяг робіт множиться на бали і потім все це сумується. Втім, змоделювати свою стратегію на так і важко.

Математичне моделювання показує, що тепер для успішного проходження квесту я повинен кожного місяця організовувати концерт, писати 1-2 наукові статті, і час від часу займатися чимось більш глобальним, як наприклад конкурс, запис CD чи видання збірників.

Певна кількість балів мені звичайно перепаде від участі в звітних і інших планових концертах кафедри, але без того щоб самому собі придумувати заходи – ніяк.

В глобальних масштабах напевно це плюс – Україні швидше відкриватимуться незаслужено забуті українські вокальні переклади та і просто незаслужено забуті музичні твори (ну принаймні поки я не кинув цю затію).

Але є в глобальних масштабах і ризики. По ідеї така система відволікає викладачів від основної їхньої задачі – роботи зі студентами. Крім того, жорсткі часові рамки рано чи пізно надихатимуть багатьох науково-педагогічних працівників якщо не на плагіат, то принаймні компіляції. Очевидно стимулюватиметься і розвиток ринку послуг із написання статей на замовлення, а також ринок послуг різноманітних комерційних наукових журналів, зацікавлених друкувати за гроші ну майже абищо.

І, нарешті, у тих вишах, де можливо процвітає корупція (ні, я звичайно вірю, що в Україні таких немає, але раптом….), можна собі лише уявити, яке достойне пера Орвелла відкривається поле для маніпуляцій із зарахуваннями і незарахуваннями рейтингу.

Що прикро – на жаль в рейтингу відсутня позиція, в яку можна було би вписувати доробок у Вікіпедії. Це дуже велике упущення. Адже за великим рахунком – хто читає наукові журнали? Та майже ніхто. Особливо якщо це комерційний журнал на кшталт “молодого вченого”. А хто читає Вікіпедію? Мільйони щомісячно.

Якщо комусь цікаво, як ця система працює, то модель ось тут – Ratings_edu

Advertisements

Дитячі музичні школи: чого насправді хочуть реформатори?

дитячі школи - чого хочуть реформатори

4 грудня 2018 року у приміщенні ДМШ № 35 м. Києва відбулася нарада Всеукраїнської раду директорів закладів початкової мистецької освіти, на якій розглядалася «Концепція сучасної мистецької школи», ухвалена Наказом  Міністерства культури  від 20 грудня 2017 року. Оцінка концепції загалом була дана негативна. Чому?

 

Спочатку трохи передісторії. Ще за радянських часів по всій Україні, як і в інших республіках, була сформована мережа мистецьких навчальних закладів, яку можна зобразити у вигляді піраміди, в основі якої – дитячі музичні (а також художні, хореографічні і т.п.) школи, в середині – музичні училища, а на вершині – консерваторії, яких в Україні було 6. І хоча в репертуарі цих закладів інколи траплялись пісні про «дєдушку Лєніна», усі наші видатні композитори, такі як Володимир Івасюк та Олександр Білаш, Валентин Сильвестров та Іван Карабиць – усі вони пройшли через ці три ступіні: ДМШ – музучилище – консерваторія. Деякі замість музучилища закінчували Середні спеціалізовані школи («десятирічки»).

 

Перевагою системи було те, що мистецькі школи фінансувалися державою і плата за навчання в них була по кишені усім. Відтак і бажаючих навчатись було багато, всі мали змогу віддати до школи своїх дітей,  і якщо найталановитіші з них згодом ставали всесвітньо відомими артистами, то решта – їх вдячними слухачами, що розкуповували квитки у філармонії та оперні театри.

 

Звичайно, не можна стверджувати, що всі викладачі дитячих шкіл були і є чуйними, компетентними і творчими людьми. Траплялись і зануди. Саме з такими викладачами довелось стикнутися працівникам Мінкульту, які  написали в Концепції, що «система радянської школи створила безліч програм і методик, які діють і сьогодні, перетворюючи унікальність і неповторність творчої особистості в інструмент пропаганди цінностей певної державної системи». Але історія розставила все на свої місця – пропагандисти компартії відправлені на смітник історії, а пісні Білаша чи Івасюка слухатимуть ще багато й багато поколінь любителів музики.

 

Звичайно музична освіта не тупцює на місці і постійно розвивається. Викладачі створюють нові програми, підручники й хрестоматії, в яких все більше місця відводиться українським творам – це і народні пісні, і доробок українських класиків та сучасників. Щоправда, після знищення останнього нотного магазину в Києві, знайти ці новітні підручники буває непросто. Але на допомогу прийшов Інтернет з його мережею Інтернет-крамниць і форумів, де при бажанні можна знайти практично все.

 

З якими ж проблемами стикаються музичні школи зараз?

 

Протягом минулого року Громадською радою при Мінкульті було проведено опитування, що виявило найбільш актуальні потреби музичних шкіл – це оновлення матеріально-технічної бази, підвищення зарплат педагогічних працівників і оновлення  навчально-методичної літератури. Фактично всі три напрямки впираються у фінансування, бо і закупити нові музичні інструменти, і навіть надрукувати невеликий нотний збірник – все це коштує грошей.

 

Міністерство культури також проводило опитування. Щоправда це опитування стосувалось не так вивчення потреб музичних шкіл, як ставлення педагогів до роботи Міністерства. Результати нас не здивували – лише 34 % вважають необхідним розробляти нову концепцію, лише 17 % підтримують модернізацію «змісту освіти»  і – увага – 9 % опитаних «зазначили, що треба щось міняти, але це має робити Міністерство культури». Тобто, кажучи простіше, рейтинг довіри до Міністерства культури становить 9 %.

 

Що ж, вітаємо пана Міністра з таким результатом і подивимось, який висновок було зроблено?

 

Перше, що зробило Міністерство для вирішення проблем, це взяло Закон про Освіту, і змінило там термін «Початковий спеціалізований мистецький навчальний заклад (школа естетичного виховання)» на «мистецьку школу». Погодьмось, 2 слова замість 8 – це рішучий крок вперед. На щастя, Олександрові Шаліту вдалося переконати законотворців включити до прикінцевих положень Закону, що ці терміни розглядаються як рівнозначні (розділ VIII пункт 3-1), тож негативних наслідків від такого скорочення бути не повинно.

 

Друге, про що мріє Міністерство – це розділити дітей на тих, які планують здобувати мистецьку професію надалі і тих, які не планують. Про те, хто саме і в який спосіб ділитиме дітей, у Концепції не пишеться. Та й чи багато батьків напевно знають, яку професію обере їх дитина?

 

І нарешті третій стовп – це оновлення «змісту освіти». Ні, про заохочення авторів підручників не йдеться, про фінансування і розповсюдження друкованих видань теж, єдиний більш-менш конкретний описаний крок – це створення Електронного репозитарію навчальних програм, підручників і хрестоматій.

 

Отже, якщо зіставити реальні проблеми мистецьких шкіл і кроки Міністерства, реальні чи заплановані, то перетинаються вони хіба що у створенні Електронного репозитарію, який, якщо ініціатори якісно зроблять його, дійсно міг би сприяти принаймні оновленню «змісту освіти» . На цьому лінія перетину закінчується.

 

Але чому міністерство лишається глухим до потреб музичних шкіл?

 

Для відповіді на це питання зацитуємо кульмінацію міністерської Концепції:

 

«Кожна сучасна мистецька школа має визначити свою місію та затвердити стратегічний план свого розвитку»

 

Там же йдеться про те, що мистецька школа сама повинна розробляти програми, дбати про якість навчання і про наявність «достатнього навчального обладнання, музичних інструментів».

 

А що ж тоді має робити центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв? Шукаємо назву цього органу в Концепції і бачимо, що його там немає. Тобто цей орган не робитиме Нічого з великої літери «Н». Саме так, нічогісінько.

 

Звичайно тут можна запитати, а можливо це і добре, що Мінкульт не втручатиметься? Свобода – це ж добре? Тим більш, якщо його працівники вчились у тих, хто перетворював «неповторність творчої особистості в інструмент пропаганди»?

 

Можливо і так. Власне доцільність існування Мінкульту ставили під сумнів вже чимало митців. Але послухаємо, що розповідають директори шкіл з регіонів.
– «У Тернополі запровадили картку тернополянина, і тепер учні мистецьких шкіл, яким з цією карткою не пощастило, муситимуть платити за навчання 1200 грн».

– «Місто Гола Пристань на Херсонщині утворило територіальну громаду, окрему від громади Голопристанського району. Відтепер в єдиній на весь район мистецькій школі, що знаходиться у райцентрі, матимуть змогу вчитися лише учні з самого райцентру, натомість діти з околиць у праві навчатися дискриміновані».

 

Цих двох прикладів достатньо для того, щоб поставити питання – що робити тим мистецьким школам, де керівництво об’єднаної територіальної громади дискримінує дітей за пропискою? Або й ще гірше –взагалі вирішить, що мистецька школа їй геть не потрібна?

 

Як не парадоксально, але найнадійнішим захисником дитячих мистецьких шкіл є самі діти. Допоки діти бажатимуть вчитися, допоки школу активно підтримуватимуть їх батьки – школа існуватиме. Про це йшлося на нараді. Тільки активна підтримка батьків, їх готовність в разі чого пікетувати  місцеві органи влади з вимогою зберегти мистецьку школу є єдиним дієвим захистом.

 

Звичайно є і інші шляхи. Скажімо, в нормативно-правовій базі можна знайти різноманітні запобіжники, серед яких, наприклад, субвенція з державного бюджету для загальноосвітніх шкіл, нормативи щодо забезпечення бібліотеками тощо. В Концепції до речі йдеться про розробку «Мінімальних стандартів забезпечення послугами початкової мистецької освіти громадян за місцем проживання», але якими ці стандарти бачать в Міністерстві, і чи увійдуть ці стандарти до нормативно-правової бази, це також залежить від нашої громадянської активності.

 

І нарешті, повернемось до питання, яке стоїть в заголовку – чого ж насправді хочуть реформатори?

 

Певний досвід аналізу роботи Мінкульту спонукає думати, що найбільше, чого хочуть в міністерстві – це мінімізувати свою відповідальність. І якщо йдеться про життя музичної школи – найбільше, чого хоче чиновник міністерства – аби школа не допікала його своїми проблемами. А поділ дітей на «напрямки» чи самостійне складання освітніх програм – це лише інструменти, які дозволять кожній конкретній школі як завгодно гнучко увігнутися у наскільки завгодно мікроскопічні можливості місцевого бюджету, не створюючи при цьому головного болю для пана міністра чи його підлеглих.

 

Андрій Бондаренко,

Композитор, піаніст, громадський діяч.

 

 Для довідки.  Всеукраїнська рада директорів закладів початкової мистецької освіти була заснована у 1985 році (первісна назва – «Рада директорів музичних шкіл Української РСР») і протягом понад 30 років свого існування відігравала значну роль у формуванні сприятливого нормативно-правового поля для діяльності мистецьких шкіл. З 2003 року Раду очолював Олександр Григорович Шаліт, заслужений працівник культури України, директор київської ДМШ № 35.

 

Відповідно до оновленого положення, Рада є саморегульованою громадською організацією, яка здійснює професійне самоврядування, утворюється за ініціативи керівників позашкільних закладів мистецької освіти сфери культури та діє відповідно до частини 4 статті 9 Закону України «Про громадські об’єднання» без статусу юридичної особи.

 

Опубліковано в газеті “Культура і життя”, 12 січня 2018, №2

Зі святами! Новорічні відео

Бог ся рождає

https://www.facebook.com/plugins/video.php?href=https%3A%2F%2Fwww.facebook.com%2Fbondareandre%2Fvideos%2F1672850646111878%2F&show_text=0&width=560
Jingle bells
https://www.facebook.com/plugins/video.php?href=https%3A%2F%2Fwww.facebook.com%2Fbondareandre%2Fvideos%2F1678158358914440%2F&show_text=0&width=560
Нова радість
https://www.facebook.com/plugins/video.php?href=https%3A%2F%2Fwww.facebook.com%2Fbondareandre%2Fvideos%2F1685400481523561%2F&show_text=0&width=560