Щодо відкритого листа Громадської ради при Мінкультури

Мене часто питають, чи підписував я відкритий лист Громадської ради при Міністерстві культури 17 листопада 2015 р.. Відповідаю:

1. Лист не підписував. Більше того, дізнався про нього лише із ЗМІ. Власне як і абсолютна більшість членів Громадської ради.

2. Зі змістом листа більше не згоден, ніж згоден. Не згоден з позитивною оцінкою діяльності Міністерства культури. Оцінка скоріше стримана.  Згоден, що  критикувати слід конструктивно, а не емоційно закликати розпустити орган. Ось, наприклад, як це робить мій колега Півтон Безвухий

 

Що робити митцям в умовах війни….

На написання цього повідомлення мене надихнуло звернення Владислава Троїцького, де шанований режисер закликає митців продовжувати займатися мистецтвом[1].  Мені хотілося би зробити певне доповнення зі свого боку.

Згадаємо часи Другої світової, коли німецькі фашисти топталися по святій українській землі. Читати далі

Про кохання

Я ніколи не прагнув збагнути, чим сексуальна поведінка чоловіка відрізняється від сексуальної поведінки жінки. Мене ніколи не обходило, в чому проявляється вплив Марса або Венери. І також ніколи не переймався питанням: чому чоловіки думають головою, а жінки – серцем.
Але! Одним погожим вечором я і моя подруга лягли в ліжко. Мої бажання поступово набирають температуру , але раптом вона каже мені : “Здається, мені не хочеться! Я хочу, щоб ми просто лежали поруч, і ти ніжно мене тримав” .
Я запитав: ” Що??!! Мила, що за фігня?”
І тут вона каже мені те, чого боїться почути кожен хлопець на планеті …
“Ти зі мною просто задовольняєш свої чоловічі фізіологічні потреби. А те, що відбувається у мене в душі, мої емоції, про що я думаю – тебе це не цікавить” .
Вона подивилася на моє здивоване обличчя і додала:
“Ну, хіба ти не можеш кохати мене просто за те, що я є, незалежно від того, що у нас з тобою відбувається в спальні?”
Я промовчав, але зрозумів, що цієї ночі нічого путнього не світить, відвернувся і заснув.

Наступного дня я взяв на роботі відгул, щоб провести час із нею. Ми добряче поснідали і пішли в якийсь величезний, неважливо як він там зветься, супермаркет, з незліченною кількістю відділів.
Вона вешталася від одного відділу до іншого, приміряла дорогі речі, і я весь час був поряд із нею. Вона не могла зупинити свій вибір на чомусь одному, і я сказав їй:
“Бери все” … Вона захотіла купити взуття до кожного нової одежини, і я сказав: “Звичайно, візьми все, що тобі підійде ” …
Ми пішли в ювелірний відділ, вона вибрала там пару сережок з діамантами. Вона була в захоплені від того, що відбувалося. Напевно, вона вирішила, що вчорашня розмова змусила мене почувався немов на потопаючому кораблі, і я щодуху намагався врятувати наші стосунки. Здається, вона навіть почала це перевіряти, бо їй прикипіло навіть купити тенісну ракетку, хоч вона і не тямить, як у цей теніс грати. Вона просто затремтіла, коли почула, як я сказав: “Це класна річ, бери, кохана!”
Виглядала вона так, наче була вже близька до піку сексуального задоволення.
Посміхаючись, вона вимовила : “Мені здається, що це все… Коханий, ми можемо йти в касу.” …
Я ледве дочекався цього моменту і, ледь вгамовуючи своє нетерпіння, вимовив:
“Здається, мені не хочеться! Я хочу, щоб ми просто постояли поруч і ти ніжно тримала все це в руках.”
Після цих слів вона перемінилася в обличчі, і з відвислою щелепою промовила: ” ЩО??!”
Тоді я сказав : “Кохана, ти зі мною просто задовольняєш свої жіночі гардеробні потреби і тебе зовсім не хвилює про що я думаю, про що мрію, не цікавлять мої фінансові можливості врешті решт”

І в той самий момент, коли мені здалося, що вона готова мене вбити – і не тільки поглядом, я ласкаво додав: “Ну, хіба ти не можеш кохати мене просто за те, що я є, незалежно від того, які речі я тобі купую?”

Автор невідомий. Поцупив і вільно переклав звідси – http://prikol.i.ua/view/941764/

Про що пам’ятають у Хмельницькій області?

Опрацьовуючи списки пам’яток культурної спадщини для конкурсу “Вікі любить пам’ятки“, зокрема списки пам’яток історії, я зацікавився, а власне пам’ять про що вони увічнюють? Я почав проводити статистичний аналіз з Хмельницької області і ось що побачив. Читати далі

декілька слів про новітню русифікацію

Прийняття ригіоналами «мовного закону» викликало лавину цілком справедливого обурення українців і галасу щодо «новітньої русифікації». Проте імена справжніх русифікаторів залишаються в тіні. Ви думаєте головний русифікатор країни – це Янукович? Чи Колєснічєнко? Ні, найголовніші русифікатори живуть серед нас – це звичайні українці, які вміють розмовляти українською, але не розмовляють – чи то не бажають, чи то соромляться, чи то бояться. Скоріше просто не бажають через байдужість («індиферентність», «рівнобедреність», «пофігізм» і т.д.).

Читати далі

Меритократія як царство розуму (стаття Марії Кроль)

Замість передмови:

Не розділяю дещо критичний настрій автора, але вважаю її статтю надзвичайно цікавою і корисною для усвідомлення ідеї меритократії, ії принципової відмінності від демократії, а також певних застережень влади достойних. Оригінал статті можна прочитати за посиланням http://www.cloudwatcher.ru/what-we-think/10/ 

Далі текст у максимально точному перекладі:

Вихід у світ у 1958 році сатиричного есе «Піднесення меритократії: 1870-2033» [1] позначив народження нового поняття в суспільно-політичній думці – меритократії або «правління достойних» [2]. Ця книга, написана англійським соціологом і політиком Майкл Янгом у вигляді рукопису, нібито складеного в 2033 році, розповідає про трансформацію британського суспільства на рубежі XX-XXI століть. На зміну класичному класовому поділу, що обумовлює місце людини в соціальній ієрархії наявністю у нього тих чи інших ресурсів (соціальне походження, достаток, зв’язку тощо), прийшов новий суспільний устрій, де відтепер тільки здібності та інтелект визначають соціальне становище людини. Правлячий клас, що формується не за принципом компетентності, перестав влаштовувати Великобританію, і в результаті проведення ряду реформ була поступово впроваджена система правління достойних – меритократія. Достоїнство (merit) людини, при цьому було визначено як поєднання двох елементів інтелекту (IQ) і вкладення сил (effort).

З 1990-х років усі повнолітні люди з IQ, зі значенням більшим від 125, належали до правлячого класу меритократії. Якщо раніше обдаровані здібні люди могли зустрічатися на різних рівнях соціальної ієрархії і часто ставали лідерами в рамках свого соціального класу, своєї соціальної групи, то тепер була сформована єдина інтелектуальна еліта. Ті, хто опинився внизу, не мали, як раніше, виправдань своїм невдачам в просуванні по соціальних сходах. За визначенням нового суспільного устрою вони заслуговували на нижче положення, тоді як здібніші опинялися нагорі соціальної ієрархії.

В 2033 році представники нижчих верств суспільства за участю деяких представників правлячої еліти повстали, вимагаючи рівності і безстанового суспільства. Права і якість життя людей не повинні визначатися вимірюванням рівня їхнього інтелекту і освіти, стверджували повсталі, кожна людина повинна мати можливість самому керувати своїм життям. Результатом повстання став кінець меритократії в британському суспільстві.

Малюючи досить похмуру картину меритократичного суспільства, результатом створення якого, зрештою, повинна була стати нова форма нерівності і панування одних людей над іншими, Майкл Янг поставив за мету застерегти британське суспільство від небезпеки обмеженості ціннісних орієнтирів. Автор намагався показати, що людське суспільство, яке в своєму прагненні до прогресу проголосило основоположною цінністю інтелект, втрачає людяність, втрачає гуманістичне начало.

Застереження Янга було, проте, багатьма не почуте. Зміст поняття меритократія – тобто правління людей найбільш здібних, освічених, і наділених інтелектом – було збережено. Але термін отримав при цьому в подальшому позитивне забарвлення. До меритократії стали прагнути в багатьох країнах, від Великобританії до Сінгапуру. Меритократія при цьому виступила як ідеологія, що маскує порядок речей, що існує і зміцнюється в рамках неоліберальної політики.

Меритократія як запорука прогресу.

На позначення суспільно-політичного устрою, що характеризується правлінням інтелектуалів, Майкл Янг вводить термін «правління достойних». Як пояснити такий вибір Майкла Янга, а також той факт, що пізніші прихильники меритократії не поставили під сумнів вкладений у термін зміст? Достоїнство, відзначає Амартія Сен, – не абсолютне, а відносне поняття [3]. Критерії достоїнства визначаються цінностями, що домінують у суспільстві. Називаючи прихід до влади найбільш здібних і освічених людей меритократією, Майкл Янг відображає панівні суспільні цінності і саме проти їх тотального панування він і виступає, малюючи негативний образ «правління достойних». Меритократія є по суті формою влаштування постіндустріального суспільства, говорить Деніел Белл, один з прихильників меритократії [4]. Інтелект і знання стали, проте, головною цінністю задовго до приходу сучасного інформаційного суспільства.

Розум, вільний від обмежень, від традицій і забобонів, необмежений пошук знання, раціоналізм і нескінченне прагнення до прогресу – одна з головних, або, можливо, головна спадщина Епохи Просвітництва. Порвавши з традиційними цінностями, філософи Епохи Просвітництва задали нову рамку світобачення та самовизначення людства. Одна з основ популярності меритократії як ідеології може бути знайдена саме в цьому прагненні до постійного зростання через використання все нових знань.

Верховенство розуму, розвиток у бік прогресу визначають головне достоїнство людини в рамках домінуючих цінностей – його здатність зробити свій внесок у загальний рух вперед. Внесок цей буде найбільшим, тільки якщо кожна справа буде виконуватися найздібнішими, найпридатнішими до її виконання. Поняття меритократії як правління найздібніших нерозривно пов’язано з поняттями продуктивності та ефективності. Так, прагнення до забезпечення найбільшої продуктивності, максимальної ефективності діяльності кожної людини, що бере коріння з раціоналізму Епохи Просвітництва, закладає основу для максимально високої швидкості руху вперед.

Можна припустити, що саме тут лежать витоки популярного визначення меритократії як дійсно справедливого суспільного устрою. Тільки ті, хто здатний домогтися найбільшої продуктивності, ефективності, найбільшого зростання і повинні бути на верхніх щаблях соціальної ієрархії. Тільки найздібніші повинні керувати, бо саме вони здатні залучати інших у бік прогресу, і в цьому легітимність меритократії в сучасному суспільстві.

Суспільно-політичний устрій, при якому правління здійснюють інтелектуали, було описано задовго до введення поняття меритократії Майклом Янгом. Так, Платон говорив про необхідність доручити управління державою філософам. Конфуцій у своєму вченні також проповідував необхідність знаходження при владі освічених правителів. Оспівуючи розум і прагнення до знань, обидва мислителі мали значний вплив на філософів Епохи Просвітництва, які шукали натхнення у древніх. Проте розум і набуття знань не виступали у Платона або Конфуція як самоцінні явища, вони були нерозривно пов’язані з такими поняттями як доброчесність і досягнення загального блага. Так, наприклад, одним з основоположних принципів вчення Конфуція був принцип «жень», що позначає гуманність, людинолюбство, милосердя. Прихильник загальної освіти без дискримінації за ознакою соціального стану, під освітою Конфуцій розумів єдність двох процесів: виховання і навчання [5]. При цьому, перший визначався як більш значимий. Метою освіти Конфуцій вважав духовне зростання особистості, її вдосконалення до ідеалу шляхетної людини або «цзюньцзи», носія вищих моральних якостей [6].

Саме проти визначення розуму та інтелектуальних здібностей людини в якості домінуючої людської цінності, що витісняє в рамках сучасної Меритократичної конкуренції всі інші, такі як людинолюбство, співчуття, солідарність, рівність, і виступає у своєму творі Майкл Янг.

«Кожен у меритократичному суспільстві отримує те соціальне становище, яке заслужив сам. Меритократія виступає за рівність можливостей на початку гонки, на відміну від егалітаризму, що виступає за рівність результатів на фініші. Тому саме меритократія є найсправедливішим суспільним устроєм», так стверджують прихильники «правління достойних», такі як теоретик постіндустріального суспільства Деніел Белл. Проте Майкл Янг  говорить про обмеженість ціннісних орієнтирів (narrowness of values) такого підходу. «Кожну людину слід поважати за те хороше, що в ній є» [7], при цьому розуміння «хорошого» не може обмежуватися інтелектом і здібностями людини.

«Якби ми оцінювали людей не тільки з точки зору їх розумових здібностей та освіченості, їх роду діяльності і впливовості, але й відповідно до їх доброти і сміливості, уяви і чутливості, здатності співчувати і щедрості, в суспільстві не було б поділу на класи [за ознакою інтелектуальної переваги]. Хто в такому разі міг би сказати, що вчений має більшу гідність, ніж швейцар, який є прекрасним батьком; що держслужбовець кращий за водія вантажівки, який чудово вирощує троянди?» [8] – свідчить маніфест повсталих проти меритократії в есе Майкла Янга.

Меритократія не тільки заперечує значущість перерахованих вище людських якостей, що не мають відношення до інтелекту, а й виступає в якості ідеології, яка не залишає місця солідарності між людьми. В основі меритократії лежить конкуренція: для того, щоб отримати високе положення в суспільстві і забезпечити собі високу якість життя, людина повинна постійно розвивати свої здібності і перевершувати в них інших людей. Коріння меритократії в індивідуальному, а не колективному початку. У цьому сенсі меритократія виступає як ідеологія близька капіталізму з його конкуренцією та необхідністю постійного зростання для збереження лідируючої позиції. Меритократія (цілком у дусі капіталізму) мало сумісна з ідеєю солідаризму. «На фундаментальному рівні – це [меритократія] антигуманне суспільство. Це просто занадто нелюдяно мати постійну конкуренцію між людьми практично у всіх областях, з постійною сортуванням, оцінкою, рейтингуванням людей в рамках прагнення до все більшої ефективності і все більш продуктивному суспільству … Це суспільство антигуманне просто тому, що воно руйнує всі засади братерства і солідарності. Воно підриває почуття приналежності людей до єдиної спільності …»[ 9], зазначає канадський філософ Кай Нельсен. Ідеологія меритократії близька за своєю суттю до так званого соціального дарвінізму, екстраполюючи біологічний принцип природного відбору на соціальний розвиток людського роду.

Обмеженість ціннісних орієнтирів, однак, не єдина проблема меритократії сучасного суспільства, яке хоча й не реалізувало повною мірою, але значною мірою сповідує цю ідеологію. Критикуючи меритократію, Янг виступає також як критик нерівності між людьми, обумовленої ієрархічним суспільним устроєм. Повторюючи кантівський постулат про людину як мети в собі, Янг стверджує, що не існує фундаментальної підстави для переваги однієї людини над іншою.

Визначивши в якості головної цінності розум, мислителі Епохи Просвітництва внесли також значний внесок у розуміння питання нерівності між людьми. Так, наприклад, Руссо або Бабеф стверджували, що протиприродний акцент, який ставиться в рамках класового суспільства на відмінності між людьми (на ті якості, які відрізняють одних від інших), дозволяє штучно створювати нерівність між членами суспільства. Саме на цей принцип спирається меритократія: захисники меритократії роблять акцент на тому, що відрізняє одних людей від інших (у даному випадку рівень інтелекту) і роблять з існування відмінностей висновок, що одні є більш гідними високого становища в суспільстві, ніж інші. Акцент має ставитися на тому, що об’єднує людей (на їх здатності до співчуття, до спільних дій і т.д.), а не на тих якостях, які їх розділяють, стверджує Кай Нельсен.

Меритократія як інструмент легітимізації.

Суспільство, де здібніші позиціонуються як такі, що мають моральне право приймати рішення за менш здібних, заперечуючи право останніх повноцінно брати участь у визначенні свого сьогодення і майбутнього, в кращому випадку може бути визначено як патерналістське. У гіршому  ̶  як диктатура, здійснювана одними людьми по відношенню до інших. Меритократія, однак, може таїти в собі більшу небезпеку, ніж класичні аристократія, олігархія або тиранія.

«Якби багаті та сильні заохочувалися загальною культурою суспільства вірити в те, що вони повністю заслужили все те, що мають, можна уявити наскільки  самовпевненими вони б стали. І якби вони були впевнені, що все це для загального блага [управління тими, хто не здатний сам ефективно вирішувати свою долю], як нещадно б вони захищали свої переваги. Влада розбещує і один із секретів здорового суспільства полягає в тому, щоб завжди існувала можливість критикувати владу … Але влада неможливо обмежити, якщо звичайні люди, незалежно від того, наскільки їх відкинула система освіти, не відчуватимуть моральне право протидіяти тим, хто займає високе становище»[10], каже Майкл Янг. У цьому значне досягнення демократії: в десакралізації тих, хто перебуває при владі, в тій системі стримувань і противаг, яка неможлива без інституту критики влади. «Природна» перевага правлячої Меритократичної еліти, «об’єктивно» підтверджується вимірюванням рівня інтелекту її представників в рамках освітньої системи, не залишає місця для критики влади. Одна з головних небезпек меритократії, зазначає автор теорії соціальної справедливості Джон Ролз, полягає в тому, що вона підриває основи самоповаги особистості, яка не належить до правлячої еліти. Адже низький соціальний стан трактуватиметься в такому суспільстві як «об’єктивна» нездатність на більше.

«Справедливість в такій же мірі головна чеснота соціальних інститутів, в якій істина – головна чеснота теорій пізнання», стверджував Джон Ролз. Якщо переформулювати це твердження: соціальні інститути, що існують поза концепцією справедливості, такі ж нелегітимні, як і теорія пізнання, що не претендує на ствердження істини (або наближення до неї). Це пояснення Ролза дозволяє зрозуміти зростання популярності меритократії в різних країнах світу в останні десятиліття. Меритократія як філософське обґрунтування нерівностей, властивих капіталізму, являє собою відмінну теорію справедливості. Вона забезпечує легітимність курсу, вибраного в багатьох країнах світу наприкінці XX століття: курсом на неолібералізм.

Майкл Янг сформулював поняття, яке виявилося певною мірою ідейно близьким до лібералізму, що існував уже не одне століття. Одним із прикладів втілення ліберальної думки, найближчим до того, що потім Янг назве меритократією, стала філософія «американської мрії» (American Dream). Кожен, незалежно від походження, має рівні можливості піднятися по соціальних сходах, все залежить тільки від здібностей людини і вкладених ним зусиль. Така концепція справедливості, що підтримує легітимність соціальних інститутів у США і дозволила прибулим з європейського континенту емігрантам порвати з класичним становим устроєм суспільства, які існували в Старому Світі. У той час як ліберальна концепція необхідності встановлення рівності можливостей (в протиборстві не тільки з становим суспільним устроєм, але і з соціалістичною ідеєю рівності результату) поступово проростала в європейському суспільстві, «американська мрія» як суміш лібералізму і капіталізму вже довгі роки повноправно панувала в американському суспільстві. Можна припустити, що стійкість американських соціальних інститутів і нездатність потужної ідеології соціалізму і егалітаризму зрушити їх з місця (одним із проявів чого можна вважати відсутність повноцінного соціалістичного руху і великих лівих партій в США) пояснюється «переконливістю» (в рамках вище описаного прагнення до прогресу) пропонованої ліберальної концепції справедливості.

Меритократія, як ідеологія, що була сформульована Майклом Янгом і отримала вплив всупереч його намірам, проте, не тотожна класичному лібералізму, одним із втілень якого стала американська мрія. Одним зі стовпів останньої є демократія. Меритократія ж являє собою по суті форму автократії, в якій влада належить «природній аристократії» – правлячій інтелектуальної еліти. Саме ці характеристики меритократії, що відрізняють її від американського лібералізму (суми політичного лібералізму та економічного лібералізму), зробили описану Майклом Янгом ідеологію популярною з розквітом неолібералізму (суми політичного консерватизму і економічного лібералізму).

Меритократія виступила як більш легітимна (як така, що вибудовує більш переконливу концепцію справедливості) форма консервативної неоліберальної ідеології.

Один з найбільш яскравих прикладів використання поняття меритократії для легітимізації неоліберальної політики пропонує на сьогоднішній день Сінгапур. Так, керівництво цієї авторитарної держави з радикально ліберальною економічною політикою позначило меритократію в якості однієї з ідейних основ свого режиму. Саме концепція меритократії визначена в якості ідеологічної платформи як системи освіти, так і всіх інших стовпів політики, що проводиться правлячою елітою.

Ще одним менш яскравим, але не менш промовистим прикладом використання риторики меритократії для легітимізації неоліберального ухилу стало визначення лідером британської Лейбористської (робочої) партії Тоні Блером меритократії в якості однієї з ідейних основ нової ідеології лейбористів в рамках зміщення партії вправо і її перепозиціонування з Labour в New Labour в 1990-ті роки.

Меритократія, таким чином, в якості нової ідеологічної концепції, мимоволі сформульованої Майклом Янгом, стала інструментом «маскування дійсності» і забезпечення відтворення існуючого порядку.

Мерітократія при цьому залишається тільки лише ідеологією: не існує історичних прикладів її абсолютного втілення в життя, адже соціальне походження, достаток, зв’язки та інші ресурси продовжують, як і раніше, в тій чи іншій мірі визначати можливості людини і відповідно впливати на просування по соціальних сходах. Сумнівною є також можливість абсолютного втілення мерітократії в життя в майбутньому. Тому холодне, антигуманне царство розуму, описане Майклом Янгом, навряд чи стане частиною історії.

Література:

  1. Daniel Bell, «On meritocracy and equality», National Affairs. Public Interest, Vol. 29, 1972, pp. 29-68.
  2. François Bourricaud, «Les antinomies de la méritocratie» dans Etudes, 1990, pp.335-345.
  3. Chares Brown, «Review of “Meritocracy and Economic Inequality” Edited by Kenneth Arrow, Samuel,  Bowles, and Steven Durlaf», Journal of Economic Literature, Vol. 39, No. 1, March 2001, pp. 93-104
  4. Norman Daniels, «Merit and meritocracy», Philosophy & Public Affairs, Vol. 7, No. 3 (Spring, 1978), pp. 206-223.
  5. Frédérique Gonthier, L’égalité méritocratique des chances : entre abstraction démocratique et réalisme sociologique, L’Anné Sociologique, vol. 57, 2007, pp. 151-176.
  6. Tony Judt , «Méritocrates», Le Débat, vol. 5,  No. 162, pp.3-8.
  7. Stepehen J. McNamee, Robert K. Miller Jr., The Meritocracy Myth, Rowmans&Littlefield Publishers, Oxford, 2004, 225p.
  8. Kai Nielsen, Equality and Liberty: A Defense of Radical Egalitarianism, New Jersey, Rowman&Allanheld, 1985, 325 p.
  9. Amartya Sen, Maxime Parodi, «Mérite et justice», Revue de l’OFCE, Presses de Sciences Po, vol.3, No. 102, pp.467-481.
  10. Michael Young, The rise of the meritocracy, 1870-2033: An essay on education and inequality, London, Thames & Hudson, 1958, 180 p.
  1. Владимир Клепников, «Конфуций — выдающийся педагог Древнего Китая», ИТОП РАО, http://www.eduhmao.ru/info/1/3812/24328
  2. Джон Ролз, Справедливость как честность, Логос, 1 (52), 2006, стр. 35-60.

[1]    Michael Young, The rise of the meritocracy, 1870-2033: An essay on education and inequality, London, Thames & Hudson, 1958, 180 p.

[2]    Термін являє собою незвичайне поєднання двох коренів — латинського (meritus – достойний) і грецького (kratos — влада).

[3]    Amartya Sen, Maxime Parodi, Mérite et justice, Revue de l’OFCE, Presses de Sciences Po, vol.3, No. 102, pp.467-481.

[4]    Daniel Bell, On meritocracy and equality, National Affairs. Public Interest, Vol. 29, 1972, pp. 29-68.

[5]    Необхідно відзначити, що саме у вченні Конфуція черпали натхнення правителі династій Цінь і Хань, за яких на державну службу приймалися найбільш «достойні», відібрані через систему іспитів, поза залежно від їх соціального походження.

[6]    Владимир Клепников, «Конфуций — выдающийся педагог Древнего Китая», ИТОП РАО.

[7]    Michael Young, The rise of the meritocracy, 1870-2033: An essay on education and inequality,  op.cit., p. 158.

[8]    Ibid, p.159

[9]    Kai Nielsen, Equality and Liberty: A Defense of Radical Egalitarianism, New Jersey,  Rowman&Allanheld, 1985, p. 161.

[10]  Michael Young, The rise of the meritocracy, 1870-2033: An essay on education and inequality,  op.cit., p. XVI.

Меритократична практика на Вікіпедії.

Меритократична практика на Вікіпедії.

Завданням цього есе є огляд меритократичних засад у функціонуванні Вікіпедії, предметом – меритократичні механізми, а об’єктом – спільнота вікіпедистів, тобто користувачів, що регулярно працюють над наповненням Вікіпедії, метою – спроба запозичити її ефективний досвід.

Вступ. Оскільки основний принцип роботи Вікіпедії – це можливість кожного брати участь у дописуванні статей, так чи інакше її дописувачі входять у взаємодію. Принципи взаємодії дописувачів виходять із основоположних принципів написання статей Вікіпедії, сформульованих її засновниками – опора на авторитетні джерела, нейтральна точка зору, повага до авторських прав. Перш за все дописувачі вступають у взаємодію в таких ситуаціях:

–       вибори адміністраторів або інших осіб зі спеціальними повноваженнями в проекті;

–       протилежні погляди щодо змісту конкретної статті;

–       питання щодо вилучення конкретної статті;

–       питання стратегії розвитку проекту.

Розглянемо по порядку.

Вибори уповноважених. Тут переважають демократичні механізми. Вирішальним стає підрахунок кількості голосів «за» і «проти» того чи іншого кандидата. Так, кандидат на посаду адміністратора в українській Вікіпедії повинен набрати 70% голосів «за», на посаду бюрократа – 90%, в члени Арбітражного комітету – не менше 75% в рейтинговому голосуванні.  В інших Вікіпедіях відсотковий бар’єр може бути дещо іншим, але демократичний механізм лишається. Чи забезпечує такий підхід потрапляння до уповноважених найдостойніших? Скоріше за все ні, принаймні в українській Вікіпедії про протилежне свідчать такі особливості:

–         більшість користувачів з найбільшим внеском не є адміністраторами

–         більшість авторів відзначених статей не є адміністраторами

–        більшість дописувачів, що мають в реальному житті науковий ступінь не є адміністраторами

–     значна частина адміністраторів проявляють пасивність і уникають участі в обговоренні гострих, суперечливих питань

Питання щодо змісту статей. На цей випадок у Вікіпедії діє офіційна порада, що в корні заперечує демократичний механізм – «Голосування не замінює обговорення». Ця порада протиставляє голосуванню інший механізм – пошук консенсусу, меритократичний по своїй суті  Механізми пошуку консенсусу виписані у Вікіпедії досить детально, стисло їх можна звести до таких:

–  найважливішим аргументом вважається посилання на авторитетне джерело, оригінальні дослідження не допускаються;

–      в разі, якщо авторитетні джерела подають протилежні позиції, в статті висвітлюються обидві у максимально нейтральних формулюваннях;

–      переходи на особистості та образи забороняються, порушники правил можуть бути обмежені в доступі до проекту.

Чи сприяє такий підхід досягненню мети Вікіпедії – створенню якісної енциклопедії? Як правило сприяє, принаймні про це свідчать такі факти:

–       в усіх мовних розділах Вікіпедії постійно зростає як кількість статей, так і їх якість;

–      популярність Вікіпедії в усіх країнах постійно зростає, що свідчить про довіру до проекту;

–  існують порівняльні дослідження помилок англомовної Вікіпедії і енциклопедії “Британіка”, які роблять висновок на користь Вікіпедії.

Суперечки щодо вилучення статей. Тут ми спостерігаємо боротьбу меритократичних принципів з демократичними. Саме питання пов’язано з наявністю ряду закріплених офіційно вимог до статей Вікіпедії (в тому числі – критерії значимості), які, однак, різні вікіпедисти можуть тлумачити по-різному. В різних Вікіпедіях питання щодо вилучення може вирішуватися як голосуванням (демократичний механізм) так і пошуком консенсусу (меритократничний механізм), однак історія багатьох Вікіпедій, зокрема російської, а нещодавно  і української, засвідчила перехід від демократичного до меритократичного механізму, що на нашу думку є свідченням переваги останнього. Щоправда  в даному випадку меритократичний механізм ще не досяг досконалості – остаточне рішення приймає адміністратор, обраний за демократичним механізмом.

Прозорість процесів у Вікіпедії. Додатковою перевагою Вікіпедії є прозорість усіх дій, які чинять її дописувачі. Сторінки Вікіпедії мають спеціальну вкладку – «історію редагувань», з якої можна відслідкувати внесок будь-якого користувача.  Окрім того, що цей механізм убезпечує статті від вандалів (дії вандалів легко відкидаються), він привносить меритократичні цінності навіть в демократичний процес обрання адміністраторів. З одного боку документування кожної дії дозволяє відслідковувати як конструктивні кроки вікіпедистів, так  і хибні, і посилатися на них при вирішенні кадрових питань; з іншого боку, усвідомлення кожним з адміністраторів прозорості своїх дій стримує їх від необдуманих або протиправних кроків. Завдяки цьому здійснення недостойних вчинків уповноважених вікіпедистів мінімізується. Зазначимо, що правила Вікіпедії дозволяють винести питання про недовіру тій чи іншій уповноваженій особі в будь-який момент, якщо на це є підстави.

Стратегія діяльності. Нарешті, ще одна особливість Вікіпедії – це чітке усвідомлення мети і програми дій. Мета Вікіпедії формулюється достатньо просто – створення максимально якісної і універсальної енциклопедії. Програма дій також для кожного вікіпедиста максимально чітка. В загальному випадку – це написання нових статей і вдосконалення існуючих, наскільки дозволяє компетенція.

В окремих випадках вікіпедисти заздалегідь планують для себе обсяг роботи, наприклад створюють списки статей для створення, списки статей для перекладу з інших мовних розділів або списки статей для поліпшення. Як свідчить досвід, такий підхід сприяє кращій систематизації інформації і, як наслідок, більшій універсальності Вікіпедії.

Врешті, процес планування дій і їх виконання у Вікіпедії нерозривний. Звісно трапляються окремі учасники, які започатковуючи працю сподіваються, що її продовжить «хтось». Втім, достатнє тривале перебування в проекті вчить тому, що «хтось» зазвичай не приходить і справу слід робити власноруч.

Можливо на Вікіпедії і трапляються люди, які приходять з іншою метою, далекою від побудови енциклопедії, але надовго вони не затримуються.

Запозичення досвіду Вікіпедії. Стрімкий розвиток Вікіпедії, зокрема вихід її протягом 10 років існування у десятку найпопулярніших сайтів світу і на перше місце серед сайтів, що не заробляють на рекламі, дозволяють  говорити про її досвід як дуже успішний і вартий запозичення. Вище ми показали, що найуспішніші кроки Вікіпедії пов’язані із застосуванням меритократичних механізмів. Чи можна запозичити меритократичні механізми Вікіпедії у реальному житті?

На наш погляд, певною мірою можна, принаймні можна виділити деякі принципи меритократичного функціонування:

–   усі дії керівних або уповноважених осіб повинні бути прозорими й доступними для перевірки кожним бажаючим, в ряді випадків це вимагатиме впровадження відповідних технічних механізмів;

–      механізм звернення уваги на протиправні дії та висловлення колективної недовіри керівникові має бути достатньо простим;

–     при вирішенні важливих питань слід брати до уваги якість аргументів, перевага віддаватися аргументам, що спираються на авторитетні дослідження або досвід;

–         за винятком кадрових питань, обговорення особистостей недоречне;

Складнішим є питання щодо стратегії діяльності. Очевидно, суспільне життя надзвичайно багатоманітне і розвиток кожної галузі передбачає свою локальну мету і свою програму дій. Тому висновок в цьому питанні може бути лише наближений – розвиток меритократичним шляхом вимагає формулювання максимально чіткої мети і програми дій для кожної галузі господарства і культури, а також готовність кожного цю програму втілювати.  І якщо мету ще можна сформулювати загальними словами, такими як «благоустрій», «процвітання», «успішність» і т.п., то складення програми конкретних дій для кожної галузі і тим більш її втілення вимагає неабияких зусиль, непідвладних Його величності «Хтосю».