Чому націоналізм необхідний саме сьогодні?

Чудову відповідь на це питання дає стаття “Не Росія” Михайла Дубинського в українській Правді .  Оскільки стаття написана іноземною, наводимо її в перекладі українською, луб’язно наданому нам Півтоном Безвухим.

“Україна – не Росія”. З легкої руки Леоніда Даниловича ці слова стали сприйматися як українське національне кредо. Найкращі уми роками доводили, що наше просунута Вітчизна не має нічого спільного з відсталою північною деспотією. Кульмінаційним моментом став Євромайдан, після якого історичні шляхи двох країн повинні були розійтися назавжди.

 Але це в теорії. А на практиці ми спостерігаємо іншу картину: останні кілька місяців Україна та Росія рухаються в одному напрямку. В обох країнах затягуються пояси, закручуються гайки, скорочується простір особистої свободи та розширюються повноваження влади.

Нічого парадоксального в цьому немає: Росія та Україна знаходяться в стані війни, а на війні інакше не буває, тому наші держави йдуть схожим курсом. Різниця лише у швидкості та стартових позиціях.

Для Росії війна – природний стан. Тамтешнє суспільство звикло жити в оточенні ворогів, брязкати зброєю, поклонятися національному лідерові, боготворити силові структури та терпіти будь-які злидні назло супротивнику.

Часом здавалося, що войовничий маразм досяг піку, але одразу з’ясовувалося, що межі досконалості немає.

 Черговий апгрейд російської державності перевершив всі очікування: тут вам і Wi-Fi за паспортом, і заборона західних продуктів, що зустрів гарячу підтримку в масах.

Мимоволі згадується отруйний радянський анекдот: “З завтрашнього дня вам буде зменшена зарплата! – Ура! – Буде збільшено робочий день! – Ура!! – Кожного десятого будемо вішати! – Ура!!! Мотузку свою приносити або профком забезпечить ? “

Інша справа – Україна. Тут ніколи не готувалися до війни та завжди любили вільне життя.

Перебування в обложеній фортеці для нас в новинку. І хоча на російському тлі наше закручування гайок виглядає достатньо скромно, для самої України це історичний перелом.

Українська держава вперше стала мобілізовувати своїх громадян на фронт, і жоден ліберал не матиме сумніву в необхідності цього кроку.
До силовиків в незалежній Україні вперше стали ставитися з пієтетом, і навіть вчорашні антигерої з “Беркуту ” виявилися героями, взявши участь в АТО.
Вперше прийнятий суворий закон про санкції, що дозволяє блокувати майно українських громадян без судового рішення.

Зачистка майдану вперше зустріла підтримку в суспільстві, і вічні революціонери стали сприйматися як провокатори, що грають на руку Кремлю.
А критика української влади, що здавна квітнула в прогресивних колах, тепер викликає неоднозначну реакцію: негоже бити по своїх, коли ворог біля воріт.
Війна списує якщо не все, то дуже багато чого. Вона облагороджує речі, які ще недавно викликали шквал обурення.

У мирний час младореформатори Януковича так і не зважилися оподаткувати покупку валюти – надто вже непопулярною виглядала подібна ініціатива. Але щойно спалахнула війна, як це нововведення увійшло в наше життя легко та невимушено. З такою ж легкістю був введений і надзвичайний військовий податок – хіба шкода віддати 1,5% доходів Вітчизні, в час її боротьби?

Отже, наша країна вчиться крокувати строєм і жити за принципом “Все для фронту, все для перемоги! “. Однак родимі плями української вольниці все ще проступають крізь нову реальність.

Резонансний законопроект про санкції проходить два читання, і положення про закриття ЗМІ з нього все-таки прибирають. В Україні зберігається політична конкуренція, і прийдешні парламентські вибори викликають не менший ажіотаж, ніж фронтові зведення.

Але, мабуть, найяскравіша прикмета часу – шанувальники РФ, які живуть в Києві, відкрито симпатизують сепаратистам та сварять “фашистську хунту”. Зрозуміло, виражати свої почуття вони можуть лише тому, що жодної подоби хунти у нас немає і в помині. І авторитарного правителя кшталт ВВП-поки теж.

Сьогоднішня Україна наблизилася до сусідських реалій кінця 1990-х, але за минулі роки Росія зробила крок далеко вперед, і між нами як і раніше прірва. Причому результат україно-російського протистояння безпосередньо залежить від того, чи вдасться цю прірву скоротити.

Як не дивно, сакраментальне “Україна – не Росія” обнадіює президента Путіна. Чим більше наша країна відрізнятиметься від північного сусіда, тим більше у Москви шансів на перемогу.

Володимир Володимирович бажає бачити своїм противником добре знайому України: з активною політичною боротьбою, з традиційною неприязню до начальства та силових структур, з норовливим народом, готовим у будь-який момент вийти на майдан та змести непопулярну владу.

Ми вважаємо, що все це – демократичні цінності, які коли-небудь приведуть нас до Європи. Але для товариша Путіна це наші больові точки, по яких зручно бити тут і зараз. По ідеї, вони повинні спровокувати колапс та капітуляцію України вже до зими.
Російські стратеги розуміють, що справжня битва за Україну розгортається не так на Донбасі, а в Києві.

Мабуть, Кремль впевнений, що невдовзі українська столиця перетвориться на Петроград-1917 або Тбілісі-1992. Волелюбний буржуазний Київ втомиться від тривалого протистояння, від повісток та смертей, від падіння економіки та побутових нестатків.

Обтяжений демократичними звичками, він загрузне в усобиці та згниє зсередини. Він збунтується проти чинного режиму та запросить миру на будь-яких умовах. І тоді сильна та монолітна Москва поставить переможених в бажану позу…

Звичайно, нічого подібного не трапиться, якщо Україна стане дзеркальною копією Росії.
У них – войовничі ватники, у нас – екзальтовані вишиватники.

Вони беззастережно підтримують Путіна, ми припиняємо критику президента Порошенко.

Вони радіють забороні ворожого продовольства, ми охоче мерзнемо в ім’я перемоги.
У них ручна Дума, у нас – слухняна Рада.  Їх ФСБ нещадна до зрадників народу, наша СБУ – теж.

У такому випадку російська коса знайде на український камінь, але про світлий європейський шлях нам доведеться забути.

Порятунком для України представляється третій, проміжний варіант. Зрівнятися з Росією настільки, щоб опинитися їй не по зубах, але не настільки, щоб ці зміни стали незворотними.

Чому саме націоналізм може і повинен стати тією силою, яка з гідністю зможе протистояти путінізму і врятує Україну від перетворення на російську колонію?

Відповідь проста – лише націоналізм пропонує засадничу цінність і той стрижень, який дає вичерпну відповідь на питання – заради чого захищати батьківщину. Заради того, щоб Україна залишилася українською – аби над Києвом майорив український прапор, аби звучала українська мова та пісні, шанувалися українські герої, врешті аби ми господарювали у власному домі і мали усі ступені свободи – козацької вольності, окрім тих, звісно, які працюють на дискредитацію ідеї української державності.

Кого така відповідь не влаштує? По-перше, палких прихильників російської мови, які не менш твердо й самовіддано бажають, аби в Києві звучала російська, а не українська. Це – ідейна п’ята колона, яка власне і дає підстави Путіну вводити війська “для захисту російськомовних”. На їх совісті вже тисячі загиблих на Донбасі (в більшості, що показово, так само російськомовних) і десятки – в Одесі (і знов таки російськомовних). Але чи захочуть вони поширення донецько-луганського досвіду на інші міста, в тому числі Київ?

По-друге, така відповідь може не влаштувати переконаних обжерників, щойно вони відчують. що боротьба за незалежність негативно позначається на кількості ковбаси, якою вони щоденно ласують. Цим товаришам, щоправда, незайве нагадати про 1933-й рік, організація якого цілковито лежить саме на московських правителях.  Але чи захочуть вони повторення 1933-го?

І нарешті є ще графомани. Наприклад – Артем Ляхович, якого ми критикували раніше, і який у своєму автопортреті відверто називає сам себе “волоцюгою”, “графоманом”, та ще й декларує, що не любить (!) патріотів (так, так, саме “патріотів”!). Але і таким графоманам варто би усвідомити, що російський шовінізм не створює комфортних умов для їх творчості. Жахачки про український націоналізм, зрозуміло, серед путіністів йдуть на ура і можливо навіть слугують для них додатковим стимулом дертися на Донбас. Але якою була доля критиків в 1937-му? Чи захочуть сучасні “графомани” для себе такої ж?

 Парадоксальний висновок полягає в тому, що за сучасних обставин український націоналізм стає порятунком навіть для українофобів, не кажучи вже про лібералів і інших політичних “волоцюг”. Принаймні допоки загроза рашистського нашестя є актуальною.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s